Дитина так недовго - дитина.

       Такі швидкоплинні роки, поки вона потребує нас. Поки можна на ручки взяти, а потім - за ручку. А потім - за руку ... І вона уже руку висмикує - вона велика! Або акуратно вивільняє - вона вже дуже велика, доросла. І вона іде своєю дорогою в свою долю, ця доросла колишня дитина. Залишається розгубленість: як, уже? Як це вийшло? Де мій маленький хлопчик, маленька дівчинка, які так хотіли на ручки, боялися засинати, якщо мене немає поруч, звали постійно: мама! Тепер не кличуть; прекрасно обходяться без нас. І засипають з кимось іншим, з іншою колишньою дитиною ... Діти ніколи не залишається дітьми. І ось це коротке дитинство зайнято вихованням, навчанням, чим завгодно, тільки не обіймами і поцілунками. Чи не спільними іграми - коли грати-то, уроки не зроблені або виріб для садка, колись, я страшно втомилася, вранці на роботу ... І треба привчити до самостійності. Всі тільки про це і говорять! Це - найважливіше, щоб була самостійною! Швидше б виросла! А потім раз! - і перед вами доросла людина. Просто молодше вас. А дитини немає більше - дитинство дуже коротке. І як ви будете шкодувати про кожні пропущені обійми, про кожнний крик, про кожну відмову пограти, бо ніколи! Коли-небудь потім. А потім вже не треба. Дитини немає - є дорослий. А деякі діти не встигають стати дорослими - так теж буває. І найбільше шкодують не про те, що мало вивчили англійських дієслів, формул, мало занять в секції провели, мало привчали до самостійності, мало на екскурсії відправляли з класом - найбільше шкодують про те, що мало були разом. Мало разом лежали на дивані, обійнявшись. Гуляли на ручках. Або за руку йшли - і вже немає руки в нашій руці. Це так швидко проходить; цей час, поки ми так потрібні дітям. Дитинство дуже коротке. І життя теж.

      Ганна Кир'янова